Понад чотири місяці триває руйнівна, кровопролитна повномасштабна війна, розв’язана росією, а вісім років – АТО/ООС. Щодня кращі сини й дочки України кладуть на вівтар свободи й незалежності країни свої життя. У жалобі тисячі українських сімей.
Першого березня, захищаючи місто Волноваху Донецької області від ненависного ворога, загинув наш земляк, Герой – Віктор Мосійчук. Люблячий батько, коханий чоловік, добрий син, надійний товариш – таким він навіки залишиться у спогадах рідних і друзів.
Народився він у тоді ще Володарську-Волинському (нині Хорошів) сьомого вересня 1977 року. У 1984 році пішов у перший клас середньої школи №2. Перша вчителька Жанна Гонгало згадує: «Віктор був спокійним, добрим, товариським та допитливим учнем. Полюбляв гратися з однолітками. Залюбки опановував шкільну науку. Завжди й в усьому слухав старших».
Згодом класним керівником Віктора став тоді ще молодий спеціаліст Валерій Ковальчук. У нього це було перше класне керівництво, тому добре запам’ятав усіх своїх школярів: «Згадую про Віктора тільки хороше. Мав свою думку, енергійний характер, був добрим і товариським. Ніколи не жалівся на однокласників. Хороша людина! Слава Герою! Вічна пам’ять! Царство Небесне!»
Так про нього написала краща подруга Заіра Гаглоєва: «Вітя в моїй пам’яті залишиться завжди позитивним, відвертим, трішки сентиментальним… Добрим другом, вірним товаришем… А як він смачно готував! На його долю випало чимало труднощів, були помилки, розчарування, але він зміг зберегти в собі людяність, порядність і безліч позитиву. Шкода, що ця війна забрала сина, друга, чоловіка і батька двох дітей!»
Про знайомство та спільне життя із коханим Віктором поділилася дружина Марія: «Ми з Вітею познайомилися в 2015 в Сєвєродонецьку Луганської області. Тому напишу про те, що мені було відомо з його слів. Після школи служив в армії. Дуже багато де працював. У березні 2015 року він добровольцем пішов в АТО. Служив зенітником у 24-й окремій механізованій бригаді. 14 жовтня ми поїхали привітати військових із Днем захисника України, там із ним і познайомилися. Спочатку просто обмінялися телефонами: хлопці передавали нам у школу печиво, згущене молоко (я працюю вчителькою). 6 січня на Святий вечір ми поїхали поколядувати хлопцям і після цього вже не переставали телефонувати один одному. Вітя завжди говорив мені, як він поважає професію військового і хоче продовжувати служити. У нього було двоє синів від першого шлюбу. І Вітя казав, якщо син у нього спитає, де він був, коли його країна була в небезпеці, йому буде несоромно відповісти. У лютому 2016 року він ще підписує контракт на пів року і навесні отримує звання молодшого сержанта. У серпні 2016 в нього закінчився контракт. Він змушений був залишити службу. Ми вже вирішили жити разом. А я тоді була переселенка, і Вітя сказав, що потрібно заробляти на житло, а не жити на зйомних. Два роки він працював за кордоном. У січні 2018 року ми офіційно одружилися. Коли питання з житлом було вирішено, він сказав, що мусить бути там, де більше всього потрібен. І в квітні 2019 року підписав контракт на три роки. Спочатку збирався знову в 24 бригаду, але в військкоматі його умовили служити в 53 ОМБР. Вона базується біля Сєвєродонецька. І Вітя казав, що коли вони будуть виходити із сектора, він буде вдома. Восени 2020 року він отримав звання сержанта. На початку грудня 2021 року, після піврічного відпочинку, вони зайшли в сектор у Донецьку область, Волноваський район, поблизу окупованого Докучаєвська (Маріупольський напрямок).
Вітя ніколи не жалівся на труднощі служби, хоча я відчувала, як іноді йому було складно. Завжди був веселим, позитивним. Я іноді навіть сердилась, що він не може бути серйозним у деяких питаннях.
За декілька тижнів до повномасштабного вторгнення, коли навіть у нас було чутно сильні обстріли позицій військових (а вони були від нас за 20 км), я телефонувала йому і дуже хвилювалась, а він жартував: «Не бійся, навішаємо тим лаптям, будуть бігти до самої москви». Він служив у піхоті, був командиром відділення, як кажуть військові, «стояли на самому нулі». Одного разу він тільки не втримався і сказав, що дуже переживає щодо хлопців зі свого відділення: «Вони дуже молоді й недосвідчені».
Кожний ранок ми надсилали один одному повідомлення: «Доброго ранку, коханий». А 24 лютого я не змогла написати «Доброго ранку», тому що біля нас уже все гуділо, а в соціальних мережах писали, що бомблять майже всю Україну. Я просто написала «Привіт, коханий» і завмерла, боячись побачити, що повідомлення не дійшло. Але Вітя одразу відповів. Він дуже просив нас виїжджати. Я не стала сперечатися, і ми зібрали документи, речі першої необхідності й поїхали. Вітя писав і телефонував нам при першій можливості, дуже переживав. Коли я питала, чи страшно йому, він казав, що більше йому страшно за нас. Вранці першого березня він зателефонував нам останній раз. Сказав, що все добре, і до літа москалів вони вже проженуть. Більше на зв’язок він не вийшов… Тиждень я ще сподівалася, що він напише чи зателефонує, що просто у них немає зв’язку… А потім мені повідомили, що він загинув 1 березня, захищаючи м. Волноваху… Він мріяв цього літа поїхати на машині подорожувати Європою. Було дуже багато мрій та планів… Не судилося…
Я хочу, щоб ви знали, що я його дуже кохаю. І я це говорю не тому, що його вже нема, а тому, що він був моєю справжньою другою половинкою (хоч і не люблю цей вираз). Ми дуже розуміли один одного. Разом із Вітею загинуло моє кохання, мої мрії, мій надійний тил…»
Віктор Мосійчук виконав найвеличнішу місію – показав своїм нащадкам, як треба любити Батьківщину. Синам не буде соромно за батька, який нині з небес боронить їхній спокій. Тепер його душа у Бога!
Вічна Слава Герою Віктору Мосійчуку!
Підготувала Ірина Сівінська
