Війна завжди приносить непередбачувані зміни в життя людей. Вона стала причиною вимушеного переїзду для багатьох українців. Вони шукали притулок та безпеку в інших частинах країни. Для багатьох переїзд із рідного міста чи села був не лише фізично, а й емоційно дуже важким. Вони покидали не лише свої будинки, але й залишали частину своїх спогадів, культурного спадку та родинних зв’язків. Пошуки нового дому стають для них головним завданням, адже вони прагнуть знайти місце, де можуть почуватися безпечно та захищено. Незважаючи на усі труднощі й перешкоди, вони виявляють надзвичайну силу духу та непохитну віру в майбутнє. Шукають нові можливості для роботи, навчання, побудови стабільного життя для себе та своїх сімей.
Вікторія Золотарьова через війну, вимушена була переїхати з Луганської області в село Дворище Хорошівської територіальної громади. Вона має три доньки і троє внуків. Зараз вона та її дві доньки облаштовують побут у селі, яке дуже припало їм по душі. Проте одна донька з двома внуками зараз перебуває в Луганській області. За ними Вікторія дуже сумує. Найбільше, що зараз хоче Вікторія Віталіївна, – це побачитися зі своїми рідними. І, звичайно ж, якнайшвидшої Перемоги!
Пані Вікторія з болем розповідає, яким для неї став день 24 лютого 2022 року:
– Для мене все це вже було зрозумілим. Я вже знала, що це таке. Я працювала в АТБ. Вийшли на вулицю, а тут «бахкає». Я кажу: «Стріляють чи що?!» А колега мені: «Та ні, падає щось!» А потім уже люди заходили до нас у сльозах. Тоді ми й зрозуміли остаточно, що саме відбувається. Пізніше вже до нас прилетів снаряд… Купа осколків. Моя начальниця, завідувачка АТБ, допомогла нам із житлом у Дворищах.
Покидати рідні обжиті місця родині Золотарьових було непросто:
– Важко було!.. Покидати рідний дім – це дуже важко. Дочка там залишилася. І ми тепер ніяк туди потрапити не можемо. Це добре, що хоча б зв’язок є, можна поговорити. Моїй внучці дев’ять місяців, а я жодного разу її на руках не тримала. Бачу тільки по телефону. Щоб поїхати до них – потрібні великі гроші, а в мене їх немає. Я б їх сюди забрала, та не можу…
Розпитуємо пані Вікторію, як їм живеться в Дворищах.
– Люди тут прекрасні. Як тільки приїхали сюди – всі йдуть, усе несуть, переживають за нас. І ніхто нам не вказував, якою мовою нам розмовляти. Я ж кажу, люди тут дуже добрі.
Мої доньки Даша та Лія брали участь у благодійному ярмарку в Хорошеві, який організовувала редакція місцевої газети «Прапор». Наш староста Валерій Миколайович повідомив нам, що у Хорошеві в будинку культури відбудеться благодійний захід, щоб зібрати гроші для ЗСУ. Мої дівчатка приготували декілька страв, напекли пиріжків. Отримали багато емоцій, нових знайомств. Особливо це сподобалось моїй маленькій онучці Варварі. Вона там була маленькою зірочкою. Скрізь бігала, танцювала, з усіма поговорила. На такому заході ми були вперше. Але емоції переповнювали. Зараз також для ЗСУ я допомагаю плести сітки в Дворищенському будинку культури. Хочеться хоч чимось допомагати, якісь внески робити для Перемоги.
Моя найбільша мрія – Перемога! Мирне небо над головою. Дуже хочу, щоб усе налагодилося, щоб усе стало на свої місця. Я тоді поїду до доньки. Але не жити там. Заберу її або хоча б побачу…
Нині подібних життєвих історій дуже багато. Але саме вони допомагають нам зрозуміти, що український народ – це одна велика сім’я. Люди, яким довелося покинути рідний дім і облаштовувати його в іншому куточку України, мають велику віру в майбутнє України, як ми це бачимо на прикладі родини вимушених переселенців Золотарьових.
Маргарита Нестерчук
