Однією з історичних пам’яток селища міського типу Хорошева є парк, розташований на правому березі річки Ірші серед залишків старовинних валів та ровів.
На основі архівних документів історію цього місця можна прослідкувати з XVII століття.
У 1625 році київський підкоморій Стефан Немирич, із шляхетського роду герба Клямри, придбав Грижанський маєток, до якого належали й Горошки. Після смерті Стефана Немирича в 1630 році вся власність перейшла до вдови Марти Войнаровської, а згодом до синів, що якийсь час спільно володіли усіма маєтками. У Горошках 14 жовтня 1646 року було оформлено розподіл володінь між братами. Грежанська волость, у тому числі й Горошки, відійшла Юрію Немиричу. Юрій Немирич був яскравою й неординарною особистістю свого часу. Як і його батько, здобув освіту в європейських університетах, навчався в Лейдені та Базелі, Парижі, можливо, ще в Оксфорді, Кембриджі та Амстердамі. Став одним із засновників академії у Киселині на Волині, утримував надвірні війська, на чолі яких брав участь у переможній польсько-московській війні 1632-1634 років та у війні зі Швецією. Був київським підкоморієм (суддя станового шляхетного суду). 1655 року приєднався до шведського короля Карла Х Густава і, будучи генералом кавалерії, брав участь у військових діях у Трансільванії та Польщі. Згодом перейшов на українську службу, був щирим прихильником політичних планів Богдана Хмельницького, а ще більше європейської інтеграції наших земель на вигідних умовах. Тому вів тривалі переговори зі шведським урядом, які завершилися підписанням Корсунської угоди 1657 року, за якою Швеція визнавала Україну (Військо Запорізьке) незалежною державою. Юрій Немирич отримав звання полковника, а після смерті Богдана Хмельницького підтримував Івана Виговського. Завжди займав виразну антимосковську позицію, яку висловив у політичному трактаті «Роздуми про війну з московитами». Був одним із розробників Гадяцької угоди.
У 1634 році Юрій Немирич повернувся на батьківщину, сповнений амбітних планів. У цей час на теренах Речі Посполитої йшло активне будівництво бастіонних фортець. Тут працювали такі визначні архітектори та військові інженери, як Гійом Левассер де Боплан, Фрідріх Геткант та інші. У 1640-1644 роках у володіннях Юрія, Владислава та Стефана Немиричів виконував картографічні роботи військовий інженер, картограф, автор книг із фортифікації Йозеф Наронович-Наронський, помічник Боплана. У 1650 році була надрукована Карта поліських боліт Даніеля Цвікера з присвятою Немиричам, де Горошки позначені як укріплене містечко.
У 1640 році Юрій одружився з Ельжбетою Слупецькою, дочкою любелського каштеляна Станіслава Слупецького герба Равич, вихованою на засадах социніанства (релігійна течія), «Осіли в Горошках людно і дворно (з людьми і двором), каплицю «єретичну» посадили на замку, при якій пасторували Стоїнські або Вишоватий». 1
Тоді ж у Житомирських актових книгах з’являються перші побіжні згадки про існування укріплення в Горошках. Так, у 1640 році згадується про існування моста та замкових воріт до Горошківського замку.
Найбільше свідчень про Горошківську фортецю або замок знаходимо в документах, що стосуються періоду національно-визвольної війни 1648-1657 років. Тут зустрічаються скарги на незаконне ув’язнення в Горошківському замку, на пограбування шляхетського майна та документів, що там зберігалися, згадки про існування в замку цейхгаузу – складського приміщення для зберігання зброї. У 1649 році на сеймику Київського воєводства було ухвалено рішення про набір на один рік 300 іноземних піхотинців для гарнізону фортеці Горошківської (fortecy Horoszkowskiey).
Очевидно, в Горошках не було якихось активних військових дій, що привели б до руйнування укріплень. Проте період Руїни мав негативні наслідки для господарства та населення містечка Горошки. В інвентарі за 1700 рік, писаному в «замку Горошківському», зазначено, що «містечко Горошки пусте, чоловіка жодного нема». І хоча майже до середини XVIII століття в Горошках зберігалися гармати, військового значення укріплення вже не мали. З ХVIII і до початку ХХ століття тут розташовувалася резиденція власників (або посесорів) містечка Горошки.
Після смерті Юрія Немирича в 1659 році приватне містечко Горошки перебувало у володінні його нащадків (спадкоємців) до кінця XVIII століття. Від Юрія Немирича маєток переходив почергово у власність його сина Теодора, потім до онуки Францишки Немирич, до правнучки Антоніни Богуш, що пізніше вийшла заміж за брацлавського підчашого Станіслава Дубравського. Їх сину, Андрію Дубравському, маєток дістався в другій половині XVIII століття. Періодично, крім дідичних власників, тут хазяйнували опікуни, заставні власники, орендарі. Суддя Андрій Дубравський не жив у Горошках, головна його резиденція знаходилася в селі Зубовщині, а в Горошках був лише господарський двір. Поступово Горошки втрачають статус містечка, і в документах кінця XVIII століття згадуються як село.
У часи Російської імперії змінилося декілька власників. Із кінця XVIII і до початку XX століття маєтком почергово володіли Михайло Кутузов, його дочка Дарья Опочиніна, Йосип Адельсон, Федір (Фрідріх) Неуман, Олександра Трубецька, Людвік Зайдель. Поміщицька садиба, де перебували або жили власники, а згодом землевласники містечка Горошки, знаходилася серед давніх валів та ровів, оточена дубовим парком. Панський будинок, побудований Кутузовим на початку XIX століття, у 1851 році описували так: «Дом Господский о 7 комнатах 1 зале 1 сенях, крытый гонтами, внутри ощекатурен». За час існування будинку його, очевидно, не раз ремонтували, перекривали або й перебудовували, проте документальних свідчень про це не знайдено.
Довгий час вали та рови зберігалися в настільки гарному стані, що важко було повірити в їхнє давнє походження.
Проте час бере своє, і вже в кінці XIX століття вали були добре поруйновані шукачами старовини та скарбів. Як археологічний об’єкт, залишки укріплень були нанесені істориком Володимиром Антоновичем на археологічну карту Волинської губернії.
Про радянський період історії панського маєтку, від якого вже залишився лише парк, не раз писали краєзнавці Олександр Голяченко, Ігор Цвіра, Григорій Литвинчук та інші. Григорій Литвинчук у статті «Із історії Кутузівського парку» описує історію парку в 1920-1950-ті роки:
«В роки першої світової війни палац було переобладнано під військовий госпіталь для поранених.
Теплої липневої ночі 1919 року під час запеклих боїв між частинами Червоної армії й петлюрівцями палац Кутузова загорівся. Старі люди розповідали, що цю страшну пожежу було видно з усіх кінців району… На місці прекрасної споруди, що була окрасою всієї навколишньої місцевості, залишилася лише купа згарищ і головешок. Пізніше на місці палацу утворився пустир, який поріс бур’янами і чортополохом…
В двадцяті роки парк ще був загальновизнаним місцем розваг для молоді й населення району та селища. В ньому завжди було багатолюдно. У вихідні та святкові дні в парку грав духовий оркестр, яким керував високваліфікований диригент М. Лейдман. В парку проводилися урочисті свята, карнавали та інші заходи. Загальні збори учнів місцевої школи, як правило, проводилися в парку в погожі осінні та весняні дні…
В тридцяті роки в парку проводилися щорічні олімпіади художньої самодіяльності. Тут виступали учнівські хори, оркестри та танцювальні колективи. Зелений майданчик парку перетворювався на спортивну арену для масових фізкультурних вправ, або на танцювальний майданчик, де юні танцюристи виконували масові танці». 2
Про ці виступи місцевого оркестру, народні гуляння в парку через багато років згадував у своїх спогадах Нухим Бохман. Його книга спогадів «Семейная книга» якраз і розпочинається з розповіді про парк:
«…Летом 1927 года, в центре роскошного, дубового парка, местные власти постоили беседку с длинными столами внутри, комсомольская ячейка отобрала восемь вожатых для тридцати трех дошкольников, собранных в первый детский сад Володарска. Это была первая стойка советской власти в нашем местечке».3
Парк дуже постраждав під час Другої світової війни. У липні 1941 року німецькі військові вирубали багато дерев для ремонту підірваного мосту через річку Іршу.
«Після закінчення війни ніхто не цікавився долею парку. Було не до того…Лише в п’ятдесяті роки зроблено спроби хоч якось трохи відновити цей куточок нашої природи та історії. Учнями та вчителями місцевої середньої школи щорічно проводилися в парку посадки молодих дерев. Але вони тут же по-варварському нищилися сучасними невігласами. Для яких не було вже нічого святого. Багато старих віковічних дерев по-живому палилися на корені». 4
На фотографіях, зроблених у ті роки, видно, наскільки мало дерев росте на валах, на відміну від сьогоднішнього дня.
У 1959 році в парку встановили пам’ятник-погруддя Кутузову.
У 1967 році, рішенням облвиконкому від 20.11.1967 року за № 610, парк імені Кутузова віднесли до об’єктів природно-заповідного фонду як пам’ятку садово-паркового мистецтва. Площа пам’ятки становила 5 га, на той час парк знаходився у користуванні (власності) Володарськ-Волинського комунгоспу.
У 1995 році до реєстру пам’яток археології Житомирської області було внесено, як археологічний об’єкт, замчище 5 XVI – XVIII століття, розташоване в урочищі «Кутузовская крепость» на правому березі річки Ірші, охоронний номер 215.
Людмила Горковчук
1 Rolle, Antoni Józef “Opowiadania historyczne. Serya 3, t. 2”, – Warszawa, 1882, с. 211. https://www.sbc.org.pl/dlibra/show-content/publication/edition/96357?id=96357
2 Г.М.Литвинчук. Із історії Кутузівського парку.
3 Бохман Н. Семейная книга .К.:-Дух і літера, 2019, с.9.
4 Г.М.Литвинчук. Із історії Кутузівського парку.
5 Замчище – місце, де стояв замок, руїни замку.
