Кровопролитна повномасштабна російсько-українська війна триває понад вісім місяців. У ній, героїчно захищаючи рідну землю й державу, продовжують гинути наші кращі захисники й захисниці. Кожна втрата українських воїнів – це нові шрами на серцях і в душах громадян. Пекучий біль і невимовний сум виникає щоразу, коли надходить страшна звістка про загибель на фронті наших земляків.
За незалежність і цілісність України другого червня біля Костянтинівки, що на Донеччині, загинув Оникійчук Валерій, вихідець із села Суховоля Хорошівської територіальної громади.
Він був щирим патріотом, свідомим громадянином, взірцевим сім’янином, турботливим сином, люблячим чоловіком, прекрасним батьком, вірним другом та надійним побратимом.
Народився Валерій 30 квітня 1979 року в селі Дуга Ємільчинського району, в родині трударів Михайла Миколайовича та Алли Віталіївни Оникійчуків. У 1988 році родина переїхала жити у с. Суховоля колишнього Володарськ-Волинського району. Побудували новий будинок, завели господарство. Хлопець був першим помічником батькові у всіх господарських справах. Закінчив Суховільську дев’ятирічку. Здобував середню освіту в Усолівській загальноосвітній школі І-ІІІ ступенів, що в Ємільчинському районі. Добре вчився, був відповідальним учнем, товариським у стосунках із однокласниками.
У 18 років юнака призвали на строкову військову службу до Збройних сил України. Після служби він повернувся у рідне село. Проте тоді розвал колгоспів, відсутність роботи спонукали молодь полишати домівки та виїжджати у міста. Валерій вирішив повернутися до війська, поїхав у навчальний центр «Десна», аби отримати відповідну підготовку. Відтоді його життя було пов’язане із ЗСУ. Упродовж 24 років Валерій Оникійчук сумлінно ніс армійську службу у військовій частині в м. Біла Церква. Тут зустрів свою дружину, створив сім’ю, виховував доньку й сина.
Справжній життєлюб, він знаходив розраду і втіху у тихому полюванні та риболовлі. У вільні дні намагався приїхати до батьків у Суховолю та допомогти по господарству. Не цурався важкої сільської роботи. Вмів косити й орати землю. Але особливе задоволення отримував від приготування різноманітних страв.
Коли у 2014 році росія вдерлася на схід країни, Валерій, не роздумуючи, пішов боронити рідну землю. Був у найгарячіших точках у зоні проведення АТО/ООС. Пройшов горнило війни. За мужність та відвагу отримував нагороди.
24 лютого застало Валерія Михайловича біля Києва. Його частина знаходилася неподалік аеропорту у Борисполі. Спочатку захищав від агресора столицю, затим його частину переводили на Чернігівщину, Сумщину, а звідти на Харківщину, потім на Донеччину.
Третього березня ворожа ракета вщент зруйнувала житло, де мешкав Валерій із родиною. Сім’я залишилися просто неба без усього майна. На щастя, члени сім’ї не постраждали.
Щодня мама, Алла Оникійчук, телефонувала синові на фронт, аби почути рідний голос.
- Зранку другого червня я зателефонувала сину. Він мене заспокоїв, що у нього все добре. А вже ввечері Валерій загинув від ворожого обстрілу. Я постійного його просила не йти на війну, а він відповідав: «Мамо, якщо я не піду, то хто ж туди піде?» – розповіла Алла Віталіївна.
У загиблого захисника залишились батьки, дружина, двоє дітей. Цьгоріч шістнадцятирічний син Валерія Дмитро продовжив батькову справу й вступив до військового ліцею.
Восьмого червня тіло Героя похоронили на Алеї Слави в Білій Церкві Київської області.
Оникійчук Валерій, майстер-сержант 72-ї окремої механізованої бригади, нагороджений посмертно орденом «За мужність» III ступеня.
Вічна пам’ять і слава Герою!
Записала Марія Сидоренко
