Нині Україна веде боротьбу за Незалежність та територіальну цілісність. Героями нашого часу є військові, які віддають кращі роки життя, захищаючи рідну землю. Але за кожним героєм і героїнею стоять рідні люди, які несуть непросте навантаження з постійної підтримки рідних на війні, – це їхні сім’ї.
Сьогодні ми маємо можливість поспілкуватися з дружиною одного із захисників України. Олександра Грищук поділиться своїми думками, переживаннями та власним досвідом і внеском у боротьбу за мир і свободу своєї країни.
Щасливе сімейне життя перервала велика війна
– Із Сергієм ми познайомились, коли він служив в Одесі. Я працювала у військовій частині помічницею кухаря. Спочатку, коли ми побачили один одного, навіть не могли подумати, що будемо спілкуватись. Але все цікаво закрутилося. Досі пам’ятаю: він мав старенький телефон, на якому не було однієї кнопки. Якось підійшов запитати, чи є сірник, щоб натиснути ту кнопку. І все, з того моменту розпочалося наше ближче знайомство і спілкування. Якщо брати разом зі шлюбом, то вже шість років спілкуємося, – розповідає Олександра.
– Того 24 лютого 2022 року було дуже страшно. Мене розбудив Сергій. Я навіть зараз пам’ятаю ці слова: «Сонечко, не хвилюйся. Почалась війна!» У нас була паніка, величезний страх. Коли ми подивилися новини, то ще більше перелякалися. Якось, напевно, як і всі, з цим страхом переночували. Але я вирішила точно, що виїжджати нікуди не буду. Зранку Сергій посадив нас із мамою поговорити. Пояснив, що зі сторони не зможе спостерігати того, що відбувається. Сказав, що вдома він точно сидіти не буде, не зможе. І вже 25-го пішов у військкомат. Я його зрозуміла, бо дуже добре знаю. Проте відпускати було важко. Дуже переживала, – ділиться жінка.
Чоловік пішов служити у військо, мама поїхала за кордон. Олександрі стало зовсім тяжко й самотньо.
– Коли Сергій був ще в Одесі, то більше і писав, і телефонував. Але ось коли на виїздах був – у Бахмуті, в Миколаївській області, під Херсоном – то, якщо зателефонує раз чи два в день, то дуже добре. Але в мене в голові всякі важкі думки були. Я сама залишилася з малим. Це була каторга. Я і сумувала, і хвилювалась, і важко самій було. За ці шість років ми, можна сказати, завжди були разом. А тут так рідко чути, бачити… Важко!.. Син сумує за татом. Зранку просиналась, коли він казав: «Мам тат, мам тат». У мене зразу сльози… Ввечері знову сльози, і знову: «Мам тат, мам тат». Син шукав тата і бачив його у всіх. Якось ішли, побачили хлопчину у військовій формі. Малий із велосипеда стрибнув і біжить до нього зі словами: «Тат!». Я йому кажу: «Ванічка, то не тато! То дядя, схожий на тата». І взагалі, будь-який чоловік у формі для сина – це «тат», – із гіркотою в серці мовить Олександра.
Переїзд у Дворище. Переосмислення цінностей
– Сергій повідомив мені по телефону, що його тату дали повістку. Я була шокована, бо він має проблеми зі спиною. Але коли вже його забрали, то я, не вагаючись, поїхала на допомогу по господарству. Я сама з села, то потроху справляюсь. Тут люди дуже добрі. Сусіди прекрасні, у всьому мені допомагають. Та й малий став у селі спокійнішим. А то в Одесі був дуже тривожним. Поки, думаю, залишимось. Тут спокійно, добре. Та й я вже звикла, адаптувалась, – розповідає нова дворищанка.
Олександра зізнається, що такі непрості випробування, які принесла війна, змусили її багато що переосмислити в житті, переглянути свої цінності.
– Ми з Сергієм почали більше цінувати сім’ю. Більше поважати стали один одного. Нема сварок, бо зараз зовсім не до них. Незважаючи на те, що ми з чоловіком на відстані, проте ми стали ближчими. І я тепер живу одним днем.
Ми запитали в Олександри, що б вона могла побажати жінкам, які так само чекають своїх чоловіків із війни. Вона поділилася:
– Кожній жінці по-своєму тяжко. Я б дуже хотіла з такими жінками більше спілкуватися. Вони, як ніхто, зрозуміють мене, а я їх. Розповідати про свої переживання, ділитись думками і навіть помолитись за наших чоловіків та всіх військових. Бо якби не вони, то хто знає, де і в яких умовах ми б жили, та чи жили б. Спочатку люди більше нас розуміли, а зараз тільки чую: «Вам тільки гроші потрібні. Женуться за грішми». Та кому ті гроші потрібні, якщо тут син тата не бачить!
А побажати усім хочу Перемоги. Своїх посестер закликаю: вірте у своїх чоловіків, виявляйте терпіння, підтримуйте їх у всьому. Моліться за них. І все буде добре. Ми обов’язково переможемо!
Олександра поділилася своїми мріями.
– Коли Україна здобуде Перемогу, ми усі вийдемо у своїх містах і селах із нашим Прапором. Будемо кричати від щастя і веселитися. А потім, ми з чоловіком уже давно вирішили, – влаштуємо сімейну мандрівку й відпочинок. Я цього дуже хочу.
Хай же здійсняться мрії Олександри і всіх тих, хто чекає рідних із війни.
Дружина військового – це особливий статус. Це життя, сповнене тривогами, турботами і викликами. Проте завдяки своїй силі та вірі, ці жінки створюють надійні основи для сімейного щастя. Вони додають чоловікам відваги, стійкості та рішучості боронити Україну до повної Перемоги.
Маргарита Нестерчук
