Знаю Олексія Паліводу давно, понад 30 років. Колись ми разом ходили в садок і початкову школу. Він був серед однолітків високим, світловолосим хлопчаком, завжди веселим та життєрадісним. Ми з ним залюбки грались, катались на велосипедах та ловили рибу в лісових болотах. Потім життя нас розвело, і бачились дуже рідко.
Із початком «повномасштабки» я дізнався, що Олексій воює в одному із новостворених підрозділів.
Нещодавно, зустрівши його у містечку, не зміг не запитати, як справи, тим більше, що бачив у фейсбуці, що його нагородили нагрудним знаком «За бойові заслуги» як бійця 516-го батальйону особливого призначення Першої окремої бригади особливого призначення імені Івана Богуна.
Зараз Олексій – молодший сержант, гранатометник 93-ї окремої механізованої бригади «Холодний Яр».
Народився він 14 лютого 1983 року в Хорошеві (тоді Володарськ-Волинський). Закінчив місцеву загальноосвітню школу №2 (зараз ліцей №1).
Його дитинство і юність минули на окраїні Хорошева в Зеленому Гаю (раніше П’ятирічці). Закінчивши школу, він пішов у доросле життя, пройшов півторарічну строкову службу в 95-тій бригаді впродовж 2001-2003 років.
Далі – Житомирське ПТУ №5. Але вибір професії маляра-штукатура не став його остаточним рішенням. Долю свою він пов’язав із каменеобробними підприємствами, де й знайшов своє покликання.
Перед повномасштабним вторгненням загарбницької армії росії в Україну чимало часу працював у селі Буки колишнього Малинського району.
Одружений. Із дружиною Анною вони створили сім’ю, яка стала його опорою у важкі часи. Радують батька дві чудові донечки 15-ти та 9-ти років. Проживає родина у рідному Зеленому Гаю.
Із початком великої війни Олексій узяв на себе відповідальність за майбутнє своєї країни. Двічі намагався вступити на службу туди, де пройшов строкову, але через стан здоров’я це стало неможливим. Проте вже 6 березня 2022 року усе-таки став військовим Першої окремої бригади спеціального призначення імені Івана Богуна, яка одразу вступила в бої з ворогом.
Його дороги війни пролягли через Чернігівщину, Харківщину та Донбас. Там, де колись були тихі місця – Семенівка, Костянтинівка, Григорівка, Ямпіль, Серебрянський ліс, зараз ідуть жорстокі бої за виживання. У цих тяжких боях разом із побратимами вони знищили багато ворогів-окупантів, брали полонених.
Його побратими-земляки стали родиною на війні. Імена та позивні загиблих хлопців – це святині в його серці, які дають силу не здаватися ніколи і перемагати усі труднощі бойових буднів на передовій. Один із них – нещодавно похований у Рижанах Олександр Дідківський, про якого Олексій згадує тільки добре і з болем у серці.
Майже два роки війни він провів у окопах, іноді маючи короткі перерви перед тим, як знову вирушити на передову.
До того ж, бути гранатометником – це не просто стріляти, це й навчати інших. Він ділиться своїм досвідом і вміннями з побратимами, допомагаючи їм учитися використовувати не тільки старі радянські, а й іноземні зразки зброї.
Хоча Олексій Палівода уже два роки відважно захищає Україну в найгарячіших точках війни, проте посвідчення учасника бойових дій оформити йому ще так і не вдалося.
Боєць розповідає: «Годують нормально нас, спорядженням і формою забезпечують. Проте чимало необхідного доводиться купувати самому. Найбільша потреба зараз на фронті – боєприпаси. Та як би там не було – Перемога буде за нами», – переконаний Олексій.
А ми звертаємося до усіх наших земляків якомога більше підтримувати Збройні сили України, адже Перемогу ми зможемо здобути лише у єдності тилу і фронту. Лише у єдиному прагненні до незалежності та бажанні жити у вільній європейській країні й залишити у спадок дітям сильну, розвинуту, демократичну, правову державу.
Андрій Мінялук
