Сніжок під сонцем нині не іскриться,
В селі Давидівка всі плачуть, всі сумні…
Поліг в бою Максим Перепелиця
За Україну в цій лихій війні…
Анатолій Пантус
Ще мало літ минуло з часів Другої світової війни, але рани кровоточать і досі, зберігаючи пам’ять про подвиги наших батьків і дідів.
Сьогодні на нашу рідну землю прийшло нове лихо – війна на Донбасі, біль утрат в зоні АТО. Вісім років ми не можемо спати спокійно: знову гинуть найкращі українці, цвіт нації. Серед них – наші земляки, які, не задумуючись, пішли боронити нашу незалежність.
Багатьом із них, на жаль, не судилося повернутися живими. Вони полягли навіки. Серед них випускник Давидівської гімназії Максим Перепелиця.
Найвищою нагородою тих, хто уцілів, – є життя, а для загиблих – пам’ять.
Роки…Скільки б їх не минуло, не зітруться імена наших загиблих захисників. Схилімо ж голови перед світлою пам’яттю тих, хто віддав своє життя, увійшовши в безсмертя.
У нашій пам’яті Максим Перепелиця залишиться не лише гарним сином, чудовим другом, товаришем, а й хорошим учнем.
Сонячного осіннього ранку 28 листопада 1990 року в робітничій родині Галини Миколаївни та Олега Михайловича народився син Максим. Хлопчик зростав енергійним, життєрадісним із нестримною цікавістю та жагою пізнання.
Свою шкільну дорогу Максим розпочав у Давидівському НВК в 1997 році. Хлопчина був вихованим та дисциплінованим учнем, фізично загартованим юнаком, який успішно поєднував шкільне навчання, допомогу батькам по господарству та розваги з однолітками, знаходив час для читання улюблених книг. Спокійним і доброзичливим запам’ятали його вчителі та однокласники. Не по-дитячому завжди відповідальний: чи це стосувалося контрольної роботи, чи виконання ролі у класному театрі. Він завжди був у числі тих учнів, на яких міг покластися вчитель чи друзі, як на уроці, так і в позакласному житті. Нашу школу Максим закінчив у 2006-му році.
Коли на Донбасі розпочалася війна, почуття громадянського обов’язку та висока свідомість не дозволили Максиму залишатися осторонь подій, що відбувалися в державі. І він за контрактом пішов служити в роту снайперів 95-ї бригади високомобільних десантних військ України. Він загинув у бою біля одного з опорних пунктів селища Верхньоторецьке. Загинув, та залишився навіки в наших серцях.
У стінах школи, в класі, де Максим Перепелиця разом зі своїми друзями навчався, змагався, бешкетував, сподівався і мріяв, ми створили Куточок Пам’яті на його честь.
Ти, Максиме, не гасни, нам весь час світи
Ясним вогнем, на промінь сонця схожим.
Ми віримо, що ти серед святих,
Перебуваєш там у Царстві Божім.
Разом із родиною героя, його друзями і знайомими сумують усі давидівці, усі, кому не байдужа доля нашої країни, майбутнє дітей і онуків. Пам’ять про Максима Перепелицю, який віддав життя за мирне небо над нашою головою, завжди буде жити в наших серцях. Царство Небесне герою!
Наталія Бутрик
