Другого травня Емілії Йосипівні Гнітецькій з Нової Борової виповниться 90 років. Перефразовуючи відомий вислів, скажу, що старість дається не всім, до неї доживають тільки щасливчики.
Її обличчя випромінює доброту, радість, щиросердність. Вона привітна, завжди усміхнена.
Проте шляху до такого поважного ювілею в цієї прабабусі був непростим.
Народилася Емілія Йосипівна Гнітецька 2 травня 1932 року в селі Ємілівка Потіївського району в родині працьовитих колгоспників. Батько працював будівельником, вважався передовиком. Проте в 1937 році, незважаючи на трудові заслуги, його репресували, і він безслідно зник.
У 1938 році 6-річна Міля разом із мамою та іншими людьми були вислані за «батьківські проступки» в Казахстан. Звідти вони повернулися в березні 1941 року. Але в червні Друга світова війна уже дійшла до України. На початку липня німці бомбардували Турчинку, на околиці якої зав’язалися перші бої. На очах у дитини відступали радянські воїни в напрямку Ємилівки. Вона бачила, як окупанти конвоювали перших наших полонених: п’ятеро чоловіків, один із яких утік, а інших чотирьох розстріляли недалеко від батьківської домівки.
Міля з мамою та з двома єврейськими сім’ями вирішили тікати від німецької окупації в напрямку Топорищ – Копані. Через зраду жителя Турчинки євреїв піймали і розстріляли. А дівчинці з мамою вдалося повернутися додому.
Закінчилася війна, а в її пам’яті найбільше залишилися страшні події 1941-45 років: зради, розстріли, бомбардування, насильство завойовників, знущання над невинними, тіла вбитих…
«Пам’ятаю німців, які були в касках, з-під яких виглядали здорові морди», – говорить, здригаючись, Емілія Йосипівна.
Післявоєнний період був також тяжким: податки, злидні, відсутність житла, відбудова зруйнованого. Затяжна посуха примножувала життєві труднощі.
Емілія Йосипівна з великим сумом згадує про ті часи: «Я вийшла на житнє поле і жахнулася: колосочки були білі-білі, без жодної зернинки. Подумала, що знову, як і в 1933 році, буде голод». Проте її мама Яніна в 1947 році поїхала в Західну Україну і обміняла одяг і взуття на квасолю, чудом залишившись живою. Вона повернулася додому і цим врятувала свою сім’ю.
У 1950 році Емілія Йосипівна вийшла заміж за Сигизмунда Гнітецького, а через 8 років вони побудували свою хату, народили і виховали дві дочки й сина. Підняли дітей, допомогли їм влаштуватися в житті.
Жінка працювала в колгоспі на різних роботах. Їй часто доводилося виконувати важку фізичну працю. Не раз переносила 50-кілограмові мішки. За багаторічний сумлінний труд її відзначали різними нагородами – грамотами і медалями.
Вийшовши на заслужений відпочинок, пані Емілія присвятила себе сім’ї та домашньому господарству.
У моїй пам’яті часто постає така картина: в теплу літню пору сидить Емілія Йосипівна на порозі своєї хати й повільно, розсудливо, емоційно розповідає про сімейні роки, добрим словом згадує своїх зятів, які так рано покинули цей світ: «Вони обоє були зразковими чоловіками для моїх дочок, славними господарями, з повагою ставилися до мене, часто допомагали».
Вона постійно була заклопотана, вся без залишку віддавалася роботі, до цього привчала і своїх дітей, виховувала в них працьовитість, старанність, вміння досягати своєї мети.
Нині бабуся проживає разом із дочкою Ніною в Зарічанах біля Житомира. Вона завжди доглянута, забезпечена всім необхідним. Але душа її рветься до рідної домівки. Пані Емілія мріє відсвяткувати своє 90-річчя у власній новоборівській хаті. Проте все буде залежати від стану її здоров’я.
Шановна Емілія Йосипівна! Ваші роки – Ваше багатство. Сердечно вітаємо Вас із вілеєм! Здоров’я Вам на довгі роки!
Леонід Тичина, смт Нова Борова
