Моєму односельцеві Дмитрові Сергійовичу Вітковському з подякою.
Бринять гітари звуки. Ніжний спів
Про мир, кохання, зорянії ночі.
Він в матері один. Теж жити хоче,
Вдихати в себе вітер Теренців,
Спокійно жити… Жити, як усі.
Війна розбила мрії, креше сум,
Створила кола пекла в Україні.
Нелегко, так, та тим найтяжче нині,
Хто в колах тих уже не раз побув.
Хто друзів погляд мертвий не відчув,
Що таке «жах» – повік не зрозуміє.
Отак Дмитро всі мрії розгубив
Десь у степах херсонських та донецьких,
І куль ворожих свист його зустрів,
А не гітари перебір мистецький.
Зв’язку немає. Брак людей і слів.
Немає й сил. Лиш хаос почуттів.
…І покотилась матері сльоза.
Як мучить страх за сина свого долю !
– Мій Дмитрику, душею я з тобою….
Скажи, світанку, чи тремтить роса,
Де син ступав, воюючи з ордою,
Чи вже забула слід той. Тихо спить?..
Катує кожен спогад, кожна мить,
Молитва лиш рятує.
– Мій герою,
Хай мого серця стукіт буде твій.
У небі сірім чорний ворон кряче.
То там, то тут чиясь могила плаче
Сльозами материнськими… Земля
Обпечена вже тисячами трупів.
Став небуттям сердець синівських стукіт,
І зникло безвісти вже не одне життя.
Знов мати десь не дочекалась сина,
Десь квилить чайкою і день, і ніч дружина,
Стоять ряди заплаканих сиріт.
Схилились квіти, ніби краплі крові…
Немає, не знайти ніде любові,
Яка втамує цей душевний гніт.
…Той взвод поліг. Лишилося їх кілька,
Скалічених війною, та живих.
Їх матері знов дивляться на них,
Триває ще потворна, люта битва,
І лине в небо матері молитва…
Марія Чепель, с. Теренці
