Учора, 10 травня, помер Леонід Кравчук. Про померлого або добре, або нічого.

Він був першим Президентом Незалежної України (а першим завжди найтяжче) та цивілізовано пішов із цієї посади.

Він був підписантом Біловезької угоди про припинення існування СРСР.

Він прийняв рішення про відмову від ядерної зброї в Україні (а чи потрібен був отой ядерний монстр на нашій землі, коли центр управління знаходився у кремлі?). 

У радянські часи він був комуністичним ідеологом. У незалежній українській політиці не робив різких кроків, тому шукав істину у соціал-демократичній ідеології.

Він підтримував проросійського кандидата у президенти України, бо, можливо, відчував величезну загрозу від непередбачуваного східного сусіда або ж хотів «пройти між крапельками».

Він був аксакалом та важковаговиком в політиці, тому йому доручили очолювати делегацію в Тристоронній контактній групі у Мінську (російські орки не комфортно почували себе перед українським авторитетом).

Він робив помилки, але не був байдужим до усього, що відбувається у внутрішній та зовнішній політиці.

В останніх інтерв’ю він заявляв, що буде стріляти у російського окупанта, якщо побачить його на своїй садибі.

Світла і вічна пам’ять та Царство Небесне.

P. S. Мав честь спілкуватись з Леонідом Макаровичем взимку 2002 р. Попросив його написати у блокноті знамениту фразу, він погодився. Вийшов непоганий автограф.

У домашній бібліотеці зберігаю книгу Леоніда Кравчука «Маємо те, що маємо», що побачила світ влітку 2002 р.

Олександр Голяченко