Шановні друзі, пропоную ознайомитись ще з однією оповідкою.
Вона поєднала в собі, і гордість, і сором, і байдужість, і незбагненність того що відбувається навколо нас. А ще ця розповідь про недооціненість подвигу тих, хто зовсім недавно їхав з нами в одній маршрутці, і десь там у кінці салону сидів у навушниках та щось собі слухав…
***
Їду трасою Київ – Ковель, маршруткою. Десь перед Коростенем назустріч нам траурна процесія. Попереду прапор України, військові несуть вінки.
В маршрутці дискусія, чи потрібно виходити. Кажу, що хоронять військового. Вийшла, край дороги стала на коліно. З усієї колони з машин десяти, що спинилися, я одна стала на коліно. Ми уже не вдячні тим, хто поклав за нас життя?! чи це вже стало “не модним”?
Якась жінка, що йшла одразу за тілом бійця, благословляла мене і дякувала. Уявляєте? Вона мені! Уявляєте, як для рідних це важливо?
Ну чому ми такі сучі діти в своїй масі? Стати на коліно в нових панчохах в придорожній пил – це найменше, що ми можемо зробити для наших загиблих Героїв, проводжаючи їх в останню путь.
Плачу…
Від безсилля будь що змінити.
P. S. Використані фото із інформресурсу «ЗвісноNEWS» та вільно інтернету.
Олександр Голяченко
