Цьогоріч у травні виповнилося 90 років одному з редакторів газети «Прапор», відомому письменнику Миколі Ярмолюку. Він – ровесник нашого часопису.
Микола Якович був далекоглядним керівником. Із 1968 по 1975 рік під його керівництвом газета оновилася й набула нового змісту. Він ініціював будівництво приміщення редакції й друкарні, для якісної й швидкої роботи кореспондентів подбав про транспорт. Микола Ярмолюк усе життя відданий журналістиці й письменництву. Саме у Володарськ-Волинську він написав свої перші книги.
Й до сьогодні колектив редакції зберігає тісний зв’язок із Миколою Яковичем. Він для нас мудрий наставник, взірець професійності журналіста.
На своїй сторінці у мережі Фейсбук його донька, відома письменниця Наталія Ярмолюк поділилася батьковими думками й роздумами про нинішній час. Пропонуємо ці думки мудрого чоловіка увазі читачів «Прапора».
На жаль, через втрату кілька років тому зору, мій батько, письменник Микола Ярмолюк, не користується Інтернетом, немає навіть можливості написати чи прочитати газету або книгу, хоча навіть у пору, коли вже переступив через 90 – ліття, ніколи не стояв і не стоїть осторонь всіх подій. Із його дозволу я записала його думки і друкую на своїй сторінці.
Наталя Ярмолюк,
членкиня Спілки письменників України,
лауреатка премії Лесі Українки
«Уже добігає місяць з тієї пори, як назавжди зачинили двері мої 90 років, відколи я топчу ряст на цій грішній землі. І досі гріє мені, серце, навіть хвороби відступають, хоча маю найбільшу біду – майже втратив зір – коли приходить згадка про те, що у день мого ювілею мене привітали майже чотири сотні знайомих і незнайомих мені людей.
Навіть ті вітання були із-за кордону від тих, кому у свій час довелося бодай чимось допомогти у житті. І це найбільш приємно, що у час, коли йде війна, коли кожен не знає, що чекати від ненависного ворога, ці всі люди згадали і мене, звичайного українського прозаїка. Частенько задумуюся над долею сучасних письменників. Навіть талановиті, але не мають грошей, не можуть видати свої твори. А й коли нарешті назбирає той чи інший автор кошти, то тираж книг мінімальний. Рідко коли після перемоги на всіляких конкурсах, видавалися книги за кошти держави, та й то тиражем не більше 300 екз. Автору дістається 10-15 штук, всі інші книги розсилаються по бібліотеках тієї області, яка організовує та оплачує даний друк. Саме тому навіть – найталановитіших поетів, прозаїків мало хто знає, мало хто бачить їхні книги.
Мені у моєму житті пощастило. Серед майже тридцяти моїх книг, майже всі вони видавалися видавництвами Спілки письменників України. Остання книга, яка друкувалася саме за такі кошти – «Полуничний сезон», ( а це майже 35 років тому!), мала тираж 115 тисяч примірників. У часи Незалежності теж видавалися мої книги, але на їх друк доводилося шукати спонсорів, відкладати власні заощадження і , звісно, тираж їх був не більше трьох сотень. Саме тому мені було дуже приємно, що мене не забули, значить мої книги читали і читають.
Крім написання книг, я займався журналістикою. Був редактором кількох районних газет, а у сімдесят із хвостиком редагував незалежну газету «Радомисль». Все життя боровся із несправедливістю, захищав простих людей від бюрократії високих чиновників. Пригадую, скільки довелося боротися із тим, аби всі села навколо Негребівки (а це майже навкруги більше сорока кілометрів) не залишилися без води. Саме у ту пору там віднайшли родовище цінного граніту, яке приховало чималеньке озеро. Вихід із проблеми був найпростіший і, як вирішили, найдешевший – відкачати воду із озера. Місцеві та заїжджі олігархи золоті гори обіцяли жителям кількох сільських рад, аби лише ті дали згоду. Вони ж, не розібравшись, якою катастрофою це грозить для них, спочатку погодили таке рішення. Але мої статті, із підтвердженням геологічних розвідок, про те, що саме це озеро поповнює воду у їхніх криницях, невеличких водоймах, все ж переконали, рішення своє сесії сільських рад відмінили. Хоча ті ж олігархи, аби «перетягнути» мене на їх бік та призупинити журналістське розслідування, пропонували мені чималі суми. Однак, гроші для мене не головне. Справедливість перемогла.
І таких прикладів боротьби із непорядними чиновниками у моєму журналістському житті було чимало. Звісно, з роками багато що забувається, особливо у нинішній неспокійний час, коли ненависний ворог прагне здолати наш мужній та нескорений народ. Коли гинуть найкращі сини та доньки, коли руйнуються міста і села, коли кожен з нас не знає, чи зустріне ранок… Чомусь думалося, всім тим людям, які згадали про мене, було не до мене, до моєї творчості, до моєї скромної особи, до мого ювілею.
Серед тих численних привітань по Інтернету і по телефону, дехто цікавиться, як мені вдалося, хоча й маю скільки всіляких хвороб, дожити до такого віку. Рецепт простий. Завжди вів здоровий спосіб життя, не палив, не зловживав алкоголем. Майже до 85 років бігав підтюпцем, був час, для очищення організму голодував по 15-18 днів, обливався холодною водою.
Найбільше мені хочеться дожити до Перемоги. І я твердо переконаний – наш мужній український народ вижене клятого ворога, не віддасть ані крихти рідної землі, всьому світу доведе – ми на своїй землі, тому нас не перемогти, ніколи не поставити на коліна.
Всім вам, дорогі мої друзі, теж бажаю не лише зустріти Перемогу, а й прожити до глибокої старості під мирним небом нашої неньки-України. Слава Україні та нашим Героям – захисникам».
Микола Ярмолюк,
член Спілки письменників України, лауреат премій Лесі Українки, Василя Земляка, Івана Огієнка, Василя Юхимовича.
