Нав’язана нашій державі росіянами війна, на жаль, продовжує забирати життя українських воїнів.
У Новоборівській громаді знову тяжка втрата. 17 лютого під час мінометного обстрілу в районі населеного пункту Григорівка Бахмутського району Донецької області загинув Яковенко Дмитро Васильович. Він отримав поранення в ногу, наклав собі турнікет, проте причиною загибелі воїна став осколок ворожої міни, який потрапив прямо в серце.
Народився Дмитро Васильович Яковенко 9 травня 1979 року в селі Волянщина.
Закінчив 8 класів Рижанської загальноосвітньої школи. Потім здобув професію газоелектрозварювальника і тракториста-машиніста у Червоноармійському професійно-технічному училищі. Працював у колгоспі «Дружба» в Рижанах. Потім проходив строкову службу в Лозовій на Харківщині. Повернувся і знову працював у колгоспі. Пізніше йому довелося трудитися у різних підприємствах і на різних посадах: у Києві в газогосподарстві, в с. Мотижин – у школі оператором котельні. Свого часу він трудився на Лемненському руднику в Іршанському гірничо-збагачувальному комбінаті зварювальником. Працював на каменепереробних та каменедобувних підприємствах, працював за кордоном.
У 2015 році Дмитро Яковенко був призваний у Збройні сили України на Київщині Макарівським РТЦК з села Мотижин, бо на той час він там проживав.
Служив у ЗСУ з лютого 2015 року до лютого 2019 року в інженерних військах – у 72-й Білоцерківській бригаді. Був сапером-мінером у гарячих точках АТО/ООС на території Донецької та Луганської областей. За час служби нагороджений відзнаками за сумлінне виконання обов’язків: нагрудними знаками «Гвардія», «За розмінування» та «За взірцевість у військовій службі», медаллю «Захиснику Вітчизни».
У Волновасі на Донеччині Дмитро познайомився зі своєю майбутньою дружиною Тетяною. У кожного за плечима вже був перший шлюб. У Дмитра підростала тоді ще 15-річна донечка Ксенія, а в Тетяни був семирічний син Іван. Побралися, бо зрозуміли, що їх об’єднує кохання. Молоді люди після виходу Дмитра в запас поїхали разом в Естонію на роботу. Придбали житло на Донеччині у Волноваському районі в селищі Донське. Зробили ремонт, все облаштували. Планували жити й ростити дітей. Іван називав Дмитра татом. Він навіть узяв собі прізвище Яковенко. І за чотири місяці до повномасштабного вторгнення батьки подарували братику сестричку Яринку. Здавалося, що все налагоджується. Проте так тільки здавалося…
24 лютого 2022 року розпочалося повномасштабне вторгнення рф на територію суверенної України. У перші ж дні Донське опинилося в окупації. Яковенки разом із сусідами та родичами сиділи у підвалі. Таня спалила чоловікові речі, одяг, які свідчили про його участь в АТО/ООС. Документи закопали. Та один із сусідів повідомив окупантам, що він воїн ЗСУ і здає їхні позиції.
Прийшли росіяни, схопили Дмитра і брата Тетяни, знущалися, били, гасили об тіло недопалки, потім повели на розстріл. Їх врятувало чудо: окупанти вчасно розібралися, що українські військові здобувають інформацію про їхнє місцеперебування з допомогою дрона. Бранці повернулися назад у підвал, хоча рідні вже не сподівалися побачити їх живими. Так просиділи в нелюдських умовах у постійному страху з чотиримісячною донечкою на руках понад 10 днів. Тоді вирішили виїздити. Дорога була через Бердянськ на Запоріжжя.
Довелося проходити багато ворожих блокпостів. Кожен долати було дуже непросто. На останньому російські військові їх категорично не пропускали. Проте розпочався обстріл. Наші втікачі скористалися моментом і, ризикуючи життям, поїхали на контрольовану ЗСУ територію. «Поруч усе диміло. Нас Бог вивів», – розповідає Тетяна Яковенко.
Спочатку жили кілька місяців у Тернополі в родичів. Потім у мами Дмитра, Євгенії Андріївни, в Новій Боровій.
У вересні 2022 року Дмитра знову мобілізували в ЗСУ. Тетяна перебувала із дітьми в Німеччині. А Дмитро служив.
Після призову він спочатку був на розмінуванні під Іванковом на Київщині, під Чорнобилем. Потім його з побратимами перекинули на Донеччину як стрільця в стрілецький батальйон. Ніс службу під Дружківкою, біля села Білокузьмінівка недалеко від Краматорська.
Служив чесно. Досвід і знання передавав молодшим товаришам. Проте стільки років в умовах бойових дій витримає не кожен.
Дмитро написав рапорт на вихід у запас. Дружина Тетяна має інвалідність ІІ групи. Потребує допомоги. Та й у Дмитра здоров’я дуже похитнулося. Документи всі вже були готові. Відправлені на Київ. Але бійця Дмитра Яковенка відправили на завдання «на нуль». І це завдання стало для нього останнім.
Родина Яковенків планувала виїхати в Канаду на проживання. Для цього теж уже були готові всі документи.
Не судилося. Дмитро навіки залишився в Новій Боровій…
Церемонія прощання і поховання загиблого Героя відбулася 21 лютого. Земляки зустрічали й проводжали скорботний кортеж живим коридором на колінах з квітами в руках і з болем у серцях. Домовину з тілом Героя доставили до рідного дому. Тут прощалися із загиблим родина, друзі. Священник Свято-Андріївського храму ПЦУ о. Петро відслужив літію. Біля Новоборівської селищної ради відбулося урочисте прощання і вшанування подвигу Героя Дмитра Яковенка. Слово від Новоборівської селищної ради мала начальниця відділу культури, освіти, молоді та спорту Людмила Прищепа.
Зокрема вона сказала: «Сьогодні ми зібралися тут, щоб у скорботі схилити голови перед Героєм України, який у боротьбі за волю і кращу долю України віддав найдорожче, що мав, – своє життя». Вона коротко розповіла біографічні відомості загиблого Воїна Дмитра Яковенка, висловила глибокий сум та щирі співчуття родині, подякувала мамі за виховання сина Героя.
Виступив перед присутніми військовий капелан. «Сьогодні ми зібралися, щоб провести воїна і висловити співчуття по втраті. Висловлюю співчуття від імені командира полку, від усіх командирів. Дмитро був взірцем і був одним із нас. Низький уклін йому за подвиг і за внесок у визволення України від окупантів».
Відспівували Героя Дмитра Яковенка у храмі святого Андрія Первозванного. Поховали Воїна-Захисника на новоборівському кладовищі на Алеї Героїв з усіма військовими і громадянськими почестями.
Вічна слава Героям! Герої не вмирають!
Надія Панченко
